На гадку мимоволі спадають гіркі спостереження кінорежисера світової слави Сергія Параджанова, висловлені ним у розмові з кореспондентом журналу "Україна" наприкінці 80-х, незадовго до своєї смерті:
- Яким вам бачиться майбутнє України?
- Ніяким не бачиться мені! Все, що є сьогодні, так буде через сотню років. Нічого відбутися не може.
- А що причиною тому?
- Ви не могли б спитати щось розумніше?
- І все ж таки?
- Характер український. Хуторянство і боягузтво! Навчилися лише знищувати одне одного, і все. А мужніх - одиниці!.."
* * *
- А яке майбутнє в України? - запитує Івана Марчука, народного художника, лауреата Шевченківської премії, кореспондент львівської газети "Високий замкок" Галина Вдовиченко. У відповідь чуємо (на календарі травень 2008 року):
- У найближчі сто років - нічого не буде. У майбутньому ця територія буде належати не українцям. Через п'ятдесят років тут будуть жити варяги. Українці самі себе з'їдять. Подивіться на прикладі виборів мера у Києві. Ну не можуть два українці домовитися! Вони перегризуть горло одне одному. Серед тих, кого ми обрали, є й розумні і совісні люди, але чомусь, коли вони збираються докупи, то виходить один такий собі суспільний кретинізм.
А Україна справді у небезпеці! Наша територія - ласий кусок для багатьох. Світ давно став тісний, а тут у нас - це ж совєцька цілина. Один американський фермер здатний обробляти землі наших трьох-п'яти колишніх колгоспів. Може лише запросити на сезон кілька робітників. А нащо йому ті тисячі людей, які у селі живуть? Новий господар пустить сюди техніку і буде всю Європу годувати. Все до цього йде. Гірко, що українці ніколи не зроблять своєї держави.
Зараз з'являється порода людей, яким взагалі ніяка держава не потрібна. Молоді, підприємливі, хитрі люди, які знають лише одне - як збагатіти на цій території. Єдине, де лишилася Україна, - це село. Якщо село виживе - буде надія. В Голландії я б не намалював жодного пейзажу - мені там нецікаво малювати. А тут на кожному квадратному метрі можу знайти собі пейзаж. А потім люди дивляться на картину і кажуть: "Все життя живу коло того горбочка і ніколи на нього не звертав уваги".
